Політ

Хочете добру пораду? - ніколи не читайте мемуари колишніх пілотів. Бо в данному випадку теза "менше знаєш - краще спиш" істинна як ніколи.

Я от начитався...

Ледь переживжи зліт (і тримаючи в пам"яті чималий список негараздів, що можуть привести до непоправного), я заливався білим вином "Совіньйон" (в літаку "всьо включєно"). Дружина взяла собі червоне, і дивлячись в її щасливе обличчя я нарешті зрозумів - незнання то справді блаженство.

А десь знизу пропливали міста, села, ліса, долини, поля, ріки, озера... Нарешті море. І через деякий час - Турція.

Різниця була разючою. Під нами були великі й малі гори, пересохші русла річок, невеличкі озера, місцями просто гола земля. Зверху проглядалися автостради, невеличкі села і навіть одне велике місто десь приблизно посередині Малої Азії. Хмар майже не було, тож ми мали змогу роздивлятися згори цей незвичний краєвид.

Анталія

Переліт зайняв 2 години 15 хвилин. Нарешті Анталія. Купивши візу за $20 долларів з людини,  ми досить швидко отримали багаж і пішли шукати свого гіда.

Вийшовши з аеропорту, ми потрапили в сауну...

Повітря в Анталії наскільки гаряче, що ним просто важко дихати. Тому від аеропорта до автобуса з кондиціонером ми майже бігли. На моє запитання "Як ви дихаєте?" гіди тільки посміхалися і розводили руками.

Будь благословена мудра людина, що вигадала автобуси з кондиціонером!

Взагалі в Турції практично все з кондиціонером - таксі, маршрутні таксі, автобуси й навіть старезні автобуси-динозаври на кшталт наших "Ікарусів". Кондиціонери є скрізь, тому що таке лагідне в Європі сонце просто повільно підсмажувало нас в Анталії. Навіть в селищі Гойнюк де ми відпочивали не було такої немилосердної жари.

Дороги

Після турецьких доріг мені тепер просто не хочеться їздити по нашому бездоріжжю!



Таке поняття як "в случає отсутствія размєткі єйо слєдуєт опрєдєлять на глаз" там просто не існує. Розмітка є скрізь. Причому вона чітка й рівна, не дивлячись на спеку. На кожному перехресті (навіть на загородних трасах) стоять світлофори. Перед кожним світлофором обов"язково стоїть знак і мигаючий ліхтар, що привертає увагу водія до слідуючої за ним ділянки дороги.

На загородній трасі важливі знаки розміщено на великих жовтих прямокутниках, щоб водій випадково їх не пропустив.

Якщо дорога (навіть за містом) розділена невеличкою алеєю, де висаджено газон і пальми, то на самій алеї стоять поливалки.

Рух контролюється автоматичними камерами. Тому не дивлячись на те, що на дорогах майже немає жандармерії, всі їдуть зі швидкістю 90 км за годину. Тому що перевищення цієї швидкості фіксується автоматично, а штрафи нєдєтскі.

В місті Анталія над транзитною дорогою побудовані пішоходні мости. З обох боків кожного мосту стоять ескалатори.

По дорозі проїжджали три тунеля. Ну хоч би в одному з них не горів хоч один ліхтар! Абидна :(

Над світлофорами що довго тримають червоне світло знаходиться таймер, що відраховує час до зеленого. Це дає змогу водіям завчасно підготуватися до руху і не витрачати зайвий час на включення першої передачі коли загориться зелене світло. А оскільки 95 бензин в Турції коштує $3 за літр, практично всі машини з ручною коробкою передач.

Найпоширеніші марки автомобілів - Рено, Тойота, Фіат.

Ще такий приємний момент. Нерегульовані пішоходні переходи в Турції я бачив тільки на вулицях, де машини майже не їздять. На більш-менш навантажених вулицях стоять світлофори. А не так як в нас - по вул. Хрещатик по 3-4 переходи на квартал.

Готель та пляж

Всі хто дотепер нам заздрив - радійте. Нас кинули!

По-перше, ми заплатили за відпочинок на 100 долларів більше ніж ті, хто приїхав з Санкт-Петербургу.

По-друге, ми їхали в тризірковий отель, маючи на думці використовувати його виключно для обідів та ночівлі. А весь час проводити на пляжі. Ага, ща!

Уявіть собі довге узбережжя Середземного моря. Вздовж нього тягнуться кілометрові пляжі 5* отелів. Десь між ними є невеличка 30-метрова смужка - муніципальний пляж, куди зганяють відвідувачів з двох тризіркових готелів.

Лежаків повно. Підстилок вистачає рівно на половину лежаків. А зонтів - на перші три ряди. Пляжі, слава Богу, муніципальні - тобто якщо маєте свою підстилку - можете йти куди завгодно. Ми так і робили. Але пробувши на сонці близько півтори години, я згорів. І потім два дні на пляжі не з"являвся.

Не дивлячись на те, що на сайті вказано 400 метрів до пляжу, туди треба було йти з добрий кілометр. Під палаючим турецьким сонцем.

Поняття "бар" на пляжі не існує. Між лежаками ходить дівчинка-підліток і голосно кричить - "Біво. Вода". Запитання чи холодна вода чи тепла призводить до зависання оної. "Біво" коштує $4 за пляшку 0.5, вода коштує $1 за півлітрову пляшку та $1.50 за півторалітрову. При тому, що нашою основною вимогою при підборі отелю був пляж - маємо те що маємо. Не можу не озвучити імена "героїв" - агенція Лікорн в Черкасах, що є партнером київської агенції Ідріска. Знайомі їздили через Tes-Tour. Вийшло дешевше, відправили в набагато краще місце (за 5* вони переплатили всього 400 долларів, що не так і багато, якщо врахувати загальну вартість путівки. Але отримали незрівнянно кращі умови і великий пляж).

Взагалі будь-які спроби покинути резервацію і прорватися до цивілізації, що так манила до себе, знаходячись буквально в декількох десятках метрів, жорстко контролювалася охоронцями, що охороняли відпочинок білих людей від такої босоти як ми. До речі, я звернув увагу ще на таку деталь - всі готелі огорожені парканом з колючим дротом. Так от на всіх парканах колючий дріт зверху нахилений всередину території, і тільки навколо нашого готелю він був нахилений назовні. Певно, щоб ми не втекли :)

Хоча тікати з самого готелю не хотілося. Годували добре. Наливали також. Хоча деякі кацапи були незадоволені тим, що після певної кількості спиртних напоїв їм більше не хотіли наливати. Російську мову розуміли тільки на ресепшині. Бармен трохи знав англійську, ту бір (два пива) наливав, а після невеличких чайових почав розуміти слово "біво" і бажати "на здоровьє". В кімнаті був кондиціонер, в ванній кімнаті - фен.

Що не сподобалося - до ключа був прикріплений брілок-запобіжник, що вмикав електропостачання в номері. Тому поставити на зарядку телефон чи фотокамеру й піти на пляж було неможливо. Доводилося заряджати техніку вночі. Під кожними вхідними дверима знизу була щілина приблизно 4-5 сантиметрів. Тому з сусідами можна було перемовлятися навіть не підвищуючи голосу. Те саме стосувалося й вентиляційних отворів у ванній кімнаті - було чути навіть кроки сусідів. Але тут нам повезло - біля нас не жив ніхто з маленькими дітьми. :)

Туземці

Походи в місто я називав походом аборигенів для обміну золота на буси (в даному випадку доларів на сувеніри). Тому що ціни там просто нєдєтскі.



При цьому, майже всі сувеніри - "ручная работа". Навіть таріль з надрукованою на ній фотографією пляжу з висоти пташиного польоту продавець називав ручною роботою і вперто показував на візерунок машинної штамповки навколо фото. На щастя ми взяли цигарки - Мальборо, 2 блоки. В них такі коштують по $4.80 за пачку. Проте брати дорожче ніж за $1.50 відмовлялися - мовляв, ви їх брали по доллару. На мою пропозицію змотатися в Київ і взяти там по доллару скромно відмовчувалися. Проте курс обміну цигарок на сувеніри стабільно був $2 за пачку.

Місцевий жах - Раки (анісову горілку) - міняти на "Хортицю" хотіли, проте вперто пропонували 250 мілілітрів дешевих раки за півлітра теж дешевої хортиці. Апелювали до різниці в цінах. Мої зауваження щодо ємкістного вмісту "кайфу" в пляшці залишали поза уваги.  В результаті 1 250мл пляшка середніх за ціною раки коштувала нам 1 500мл пляшка "Хортиці" + 1 пачка цигарок.

Торгуватися турки люблять. Але при цьому великої скидки не роблять. На одну тарілку "ручної робори" вторговували $5-скидку майже годину. Але це була певно найбільша скидка що нам вдалося вторгувати в мілких торгівців.

Сервіс

В селищі Гойнюк є фірмовий магазин турецької фабрики Lederland, що пропонує шкіряні та хутрові вироби.

Ми туди зайшли - просто подивитися...

Вийшли з демісезонною шкіряно-хутровою курткою за $550+пачка цигарок (глянцева кожа + хутро шиншили + комір з чорнобурки - дружина сказала, що в нас таке коштувало б не менше $700).

Інше питання - чому ми вийшли звідти з такою покупкою.

Як тільки ми зайшли - до нас зразу підбіг менеджер. Ми сказали, що хочемо просто подивитися. Він не заперечував. Просто запропонував нам пройти на другий поверх (магазин великий, двоповерховий) і подивитися там нові моделі. Деякий час він просто ходив за нами і відповідав на наші питання. Те що моя дружина хотіла поміряти - давав поміряти. Потім запропонував присісти за столик і випити холодного яблуневого чаю - коштом закладу.

Мушу зазначити, що магазин має приблизно таку структуру - довгий коридор, з обох сторін квадратні зали з виробами. Посередині кожного залу - столик і шкіряні дивани. На деяких з них вже сиділи відвідувачі і насолоджувалися прохолодними напоями.

Я не заперечував. Дружина теж. Поки менеджер розпитував нас про Україну і пив з нами чай, до нас підійшов другий менеджер і запропонував моїй дружині просто приміряти те, що він приніс.

Коли дружина приміряла принесений виріб - в мене почалася депресія. Бо зразу стало зрозуміло - без покупки ми вже не вийдемо...

До ціни $550 + пачка цигарок ми зторгувалися з ціни $780. Вже після сплати я запитав в менеджера - як ти знав що принести? На що він відповів - я просто дивився, на що ви звертаєте увагу.

Потім нас - знову ж коштом закладу - пригостили турецькою кавою й близько 40 хвилин просто не відпускали, розважаючи розмовами про Турцію, про політику, і таке інше. До готелю відвезли безкоштовно на службовому автомобілі. Й попередили, що як ми захочемо ще раз просто подивитися на товари в їхньому магазині, то можемо зателефонувати за вказаним на візитці номером і нас машиною заберуть з готелю.

Тепер я не можу зрозуміти - чому в нас навіть в дорогих бутіках немає сервісу такого рівня? Адже в багатьох випадках мені навіть не хочется купувати вподобану річ в деяких магазинах. А в Турції на нас зробили гроші тоді, коли ми навіть й наміру не мали щось купувати.

Вчитися нашим "манагєрам", вчитися і ще раз вчитися...

Екскурсії

Перше про що нас попередили - гіди мають 35%, коли возять туристів по магазинам. Причому вони наскільки люблять мати ці 35%, що навіть в аеропорт нас забрали на дві години раніше, щоб завести до сувенірної крамниці.

Взагалі впавши в депресію від запропонованого пляжу, ми витратили на екскурсії приблизно $400.

Спочатку відвідали "Турецьку ніч". Так як в готелі з "анімації" було аж 4 компакт-диска з музикою і 2 великі колонки, ми раділи можливості подивитися хоч би яке шоу. Хоча гіди нас вмовляли туди не їхати - мовляв, багато кому не подобається.



Нам взагалі сподобалося, хоча не можу не відмітити низький рівень підготовки програми й костюмів. Проте артисти старалися.

Як надумаєте відвідати "Турецьку ніч" - не беріть зі шведського столу нічого, де є біле або світло-коричневе. Звісно, якщо ви не є цінителем турецької кухні. Бо місцеві соуси за смаком нагадують підкисшу сметану та золу, а іноді те і інше разом.

Тому єдиним їстивним блюдом яке ми не зіпсували приправами був рис з зеленню. Зелень виявилася перцем. Причому напрочуд гострим. Тому доводилося викльовувати рис з зелені. Ця процедура якраз і зайняла годину, що відводилася на "поїсти".

Потім почалося шоу. Що мені запам"яталося і сподобалося найбільше - це чоловіче виконання танцю живота. Хоча моя дружина відразу обізвала танцюриста геєм і відмовилася знімати його на камеру. :)

Ще ми їздили в історичну екскурсію Демре-Міра-Кеково. Відвідали місто мертвих, церкву де служив св. Миколай (Санта Клаус). І напівзатоплене місто, від якого залишилося декілька стін та пара горщиків на дні моря. Гідом була жінка з Росії, і за її версією всі найзначніші археологічні знахідки в Турції зробили росіяни, яких нечестиві турки потім просто прогнали геть і почали заробляти гроші на їхніх досягненнях. Особливо вразила російська реставрація церкви Святого Миколая, яка вважається взірцем неправильної реставрації. На першій гробниці Святого Миколая (2-3 сторіччя нашої ери) за "Височайшім повєлєнієм Ніколая І" якийсь завзятий турок начєртав на камені тропарь на церковно-слов"янській мові, при чому з помилками - тому поруч висить табличка де цей тропарь написано правильно. Так що загальновідоме "Тут був Вася" в російській культурі закладене генетично з давніх часів.



Ну а факт закриття колонами настінних барельєфів яскраво свідчить про кваліфікацію російських реставраторів того часу. Хоча можна сказати - вигрібли церкву з болота - й за те велике дякуємо. Поруч з церквою є іконна лавка, де ті самі росіяни "під патронатом" грецького патріархату втридорога продають іконки Святого Миколая і просять пожертви на відновлення церкви. Хоча ніяких сучасних будівних чи реставраційних робіт я не помітив.

На відміну від скельного некрополя Міри, де потихеньку реставрують римський амфітеатр.



Ще в нас була непогана екскурсія на яхті. Їхали через готельного гіда, переплатили по 10 доларів з людини. Зате отримали простору яхту з невеликою кількістю людей. Поруч пропливали "сєльодочніци", де туристи сиділи один на одному і з заздрістю проводжали нас поглядами.



"Всьо включєно" в яхті було набагато більше, ніж в готелі. Цим користалися деякі туристи, спиваючись горілкою до стану анабіозу. Проте таких було - на щастя - дуже мало.

А сама яскрава екскурсія на якій ми були - концерт Таркана в Анталії. Шоу такого рівня в Черкасах я ніколи не бачив, навіть коли до нас приїжджали такі маститі авторитети як Мєладзе чи Алан Сілсон. Таркан відпрацював кожен доллар. А наприкінці обдурив усіх щоб влаштувати дискотеку. Попрощався, пішов зі сцени. Всі повставали і повільно пішли до виходу. І тут він повернувся на сцену і заспівав запальних турецьких пісень.



До речі турки, коли чують свої пісні, починають танцювати незалежно від того, де вони знаходяться і що роблять. :)

Націоналізм

В Турції складно найти таке місце, звідки не можна побачити мінімум один турецький прапор.



Вони скрізь - майже на кожній вершині гір, на сувенірах, на футболках, в автомобілях... В Анталії турецький прапор висить навіть на балконах житлових будинків. Турки пишаються своєю країною. І їм дуже приємно, коли ви проявляєте цікавість до чогось турецького.

Що не можна сказати про нас. Поясніть мені дурному - чому за кордоном українці соромляться розмовляти українською? Особливо кияни. Саме з Турції я привіз тверде переконання в тому, що країна Україна в межах нинішнього кордону просто неможлива. Перш за все тому, що ми соромимося бути Українцями. А на відміну від нас, росіяни пишаються тим, що вони росіяни. А турки пишаються тим, що вони турки.

Хрєнові ми нацоналісти, от що я вам скажу.

Відліт

Про це багато писати не буду, бо доведеться вживати велику кількість нецензурних слів :) Виліт затримали майже на 4 години. Багаж - ще хвилин на 30 (в Анталії ми його отримали за 7 хвилин). Доки ми отримували багаж, по аеропорту бігав якийсь німець, чий багаж так і не прийшов. Пасажири його рейсу вже давно покинули аеропорт, а в службі знахідок багажу його вмовляли "зачекати ще трішечки, він от-от з"явиться" та обіцяли у випадку чого знайти багаж на протязі місяця.

Бориспільський аеропорт - гадюшник ще той! А в аеропорту Анталії всередині приміщення ростуть пальми, і в туалеті три кабінки - чоловіча, жіноча та для інвалідів...

Єдина радість - в Дьюті-Фрі Анталії придбали лікер Amarulla (1 літр за 24 доллари, у "Вопаку"  пляшка 0.7 коштує приблизно 130 гривень). Божественний напій, дуже рекомендую!

Резюме

Відїжджаючи до Турції, я думав, що це дещо відстала країна з розвинутою курортною зоною. Облом подкрался нєзамєтно. Насправді Турція - досить сучасна країна, навіть більш європейська ніж наша. Й повертатися звідти додому усвідомлюючи таку разючу різницю між ними й нами було дуже і дуже тяжко.

Тому що, по правді кажучи, я не можу зрозуміти, чому вони - можуть, а ми - ні? Навіть якщо припустити що то все просто декорації для туристів, то чому в нас в курортних зонах такого навіть близько немає? Хто ж тут, вибачте, турки, в нашому розумінні цього слова?..